ДИТЯЧА АГРЕСИВНІСТЬ

                                              За останні десять років у всьому                                                                            світі спостерігається зростання                                                                          проя­вів насильницьких дій, які супровод­                                                             жуються  особливою  жорстокістю,  зну­                                                           щаннями над людьми.   Такі соціально                                                                небезпечні явища, які пов'язані з  по­няттям агресії і агресивності викли­кають серйозне занепокоєння. Особ­ливо гострою є проблема зростання дитячої злочинності. Соціально небез­печні наслідки агресивної поведінки посилили увагу фахівців до неї.

  Психіатрам здається доцільним розділити поняття агресивності на фізіологічну (конструктивну) і патологічну (деструктивну).

  Спершу зупинимося на особли­востях соціально прийнятної агресив­ності, яка більшою або меншою мі­рою спостерігається в усіх дітей — кон­структивнішої. Спробуємо розглянути її у дошкільному віці до тієї межі, за якою агресивність вже може розціню­ватись як хвороблива поведінка, що тягне за собою руйнівні наслідки.

  Агресивні вчинки у дитини можна спостерігати з раннього дитинства. В перші роки життя агресія виявляється нападами невдоволення, які супровод­жуються криком, тіпанням, кусанням. Зрозуміло, що така поведінка дитини зазвичай викликана фізичним диском­фортом, безпорадністю в тих випад­ках, коли батьки не зважають на ба­жання дитини, Таку поведінку лише умовно можна назвати агресивною, бо у дитини немає наміру завдати якоїсь шкоди. У дорослішому віці на перший план виходять конфлікти з ровесни­ками через іграшки чи речі, якими ди­тина хоче володіти. У півторарічного малюка агресія стає цілеспрямованою, має конкретну мету і виявляється че­рез фізичне насильство. Дитина цьо­го віку власні речі (в тому числі й іг­рашки), має як частину самої себе. Не­чіткість кордону, який у самосвідомості дитини відділяє її від оточення, приз­водить до частих конфліктів з одно­літками. Таким чином, прохання ма­ми: „Дай, хай твоєю машинкою пог­рається цей хлопчик”, — дитина може сприйняти як еквівалент такому речен­ню: „Відірви руку і дай поносити ін­шому хлопчику”.

  Досвід роботи з малюками пока­зує, що більшість дітей віком від од­ного з половиною до двох років не віддають добровільно власних іграшок, а якщо і віддають з примусу дорослих, то дуже неохоче, з прикрістю і плачем. Конфлікти поміж дітьми, пов'язані з володінням іграшками, ви­никають тоді, коли іграшок не виста­чав, коли декілька дітей "накидають оком" на одну й ту ж саму іграшку, і одне з них намагається поширити кор­дони своєї зони вплив через експан­сію (захоплення) чужих речей. Агре­сивність поведінки може зумовлюва­тися також тіснотою приміщення, де перебувають діти.

  Виявлення агресивності у віці один з половиною — два роки головним чи­ном залежить від ставлення батьків до тих чи інших форм поведінки. Якщо батьки ставляться нетерпимо до про­явів відкритої агресії, то в дитини мо­жуть виникати ознаки самодеструктив­но! поведінки, Квилінням, пирханням, упертістю, неслухняністю діти прово­кують дорослих на насильство, на дії, які передбачають їхню відповідальність за конфлікт. Очевидно, що фізична агресивність батьків чи вихователів до такої дитини фіксує описані форми по­ведінки. Заохочення батьками проявів від­критої агресії у дітей затримує її соці­алізацію, тобто здатність контролюва­ти свої агресивні імпульси і виражати їх у прийнятних для суспільства фор­мах.

  Після двох років головною причи­ною агресивної поведінки дитини стає суперечність між  "дослідницьким інс­тинктом" і цілою системою нових для її досвіду заборон, обмежень, соціаль­них обов'язків. Мимохіть, потрапляю­чи в конфліктну ситуацію поміж непо­гамовною цікавістю, спонтанним інте­ресом до всього нового й незвичай­ного та батьківським "не можна", ди­тина відчуває сильну депривацію — об­меження можливостей задовольнити свої потреби. Дитина сприймає цю си­туацію як таку, що батьки відцуралися від неї, не люблять Ті. Неможливість вирішити цей конфлікт призводить до того, що в дитини прокидається від­чай, злість, що виражається в агресив­них вчинках.

Після трьох років виявлення агре­сивності багато в чому пов'язане з процесами статево-рольової ідентифі­кації дитини чи особливостями "еді­пової ситуації" в сім'ї. Спостерігаючи за тим, як діти граються в ляльки, ди­тячі психіатри помітили, що хлопчики граються агресивніше, ніж дівчатка. Найбільша агресивність у хлопчиків

спостерігається до ляльки "тата", най­менша — до ляльки "мами", у дівча­ток — навпаки. Зауважено, що хлоп­чики, які мають батька, агресивніші, ніж ті, які ростуть без батька. В сім'ях, де нема чоловіків, чоловічі риси в хлопчиків виникають повільніше, і во­ни виростають синзетивнішими (більш вразливими) і залежнішими.

  Статево-рольова ідентифікація суттєво впливає І на форми виявлен­ня агресивності, які описані вище: відкриту агресію чи само деструктив­ну поведінку. Якщо в дворічному ві­ці в арсеналі засобів проявів агре­сивності у хлопчиків І дівчаток май­же в однаковій пропорції трапляють­ся плач, вереск, взаємні ляскання до­лонею, то в чотири роки незадово­лення бажань викликав в них неод­накову реакцію: хлопчики переваж­но б'ються, а дівчатка коверзують. Описана відмінність пояснюється  різ­ними для дівчаток і хлопчиків соці­ально узгодженими моделями пове­дінки. До того ж вважається, що дів­чатка, маючи такі ж агресивні тен­денції, як і хлопчики, бояться їх ви­являти через страх бути покарани­ми, в той час як до агресивності хлоп­чиків дорослі ставляться поблажливіше. Коли діти стають стар­ші, ці моделі поведінки стверджують­ся: число проявів агресії в поведінці дівчаток зменшується, а в хлопчиків — зростає. Змінюється також форма агресії: у хлопчиків збільшується зна­чення фізичного насильства, у дів­чаток словесних образ, демонстра­тивної поведінки. Можливо, це має зв'язок з вихованням, яке спрямо­вує агресивність хлопчиків "назовні", а агресивність дівчаток — "усереди­ну".

  Деструктивна агресія в дошкіль­ному чи молодшому шкільному віці зустрічається рідше, ніж соціально прийнятна конструктивна, і зазвичай свідчить про наявність психічного зах­ворювання. Найнебезпечнішим з та­ких захворювань є рання дитяча ши­зофренія. Рання дитяча шизофренія звичай­но розвивається у віці від одного до шести років і виявляється у вигляді приступів, котрі можуть тривати від двох до шести місяців. Інколи хворо­ба триває з прогресуючим перебігом. Першими ознаками захворювання є зміни загальної поведінки: дитина стає вередливою, нечуйною, жорстокою в ставленні до родичів. З незнач­них причин, на які вона раніше не звертала уваги, дитина нервує, часто навіть намагається себе поранити: ку­сає свої руки, б'є себе. Втомившись, монотонно квилить, розгойдуючись, немов маятник, переступаючи з ноги на ногу. Характерні також істерики: дитина кричить, валяється по підло­зі, розмахує руками і ногами. Якщо батьки не звертають уваги, дитина ста­рається смикнути дорослого чи на­віть укусити. Деякі діти спрямовану на родичів агресію виказували, плю­ючись, Інші з задоволенням демонс­тративно рвали книги, псували інші речі. Покарання ніби додавало їм за­доволення.

  Іншою ознакою хвороби в нев­мотивовані дитячі страхи: страх пе­ред димом, вогнем, складками на одязі, очима батька, сміхом матері. У дітей віком три-чотири роки стра­хи від зіткнення з об'єктом, якого вони боялися, переростали в агре­сивну поведінку, спрямовану як на себе, так і на членів родини. Без причини дитина могла відштовхну­ти від себе матір, кусатись, боляче вдарити іграшкою, дряпатись. Інко­ли, коли страх охоплює дитину нес­подівано, вона починає борсатись, плакати, зривати з себе одяг, нама­гається кудись утекти. Коли такий напад стається поза домом, то ди­тина може несподівано накинутись на чужу людину, порвати одяг, впас­ти в грязюку, втікати, не усвідомлю­ючи небезпеки, на дорогу, якою мчать машини. Такі гострі напади страху можуть тривати від 10-30 хви­лин до однієї-двох годин. В подаль­шому у дитини можуть зникнути на­вички гри, мовлення, ослабитись прояви емоційності.

  У поведінці хворої дитини з'явля­ється роздвоєність: бажання погра­тись, поспілкуватись з родичами рап­том змінюється на відчуження, уникан­ня пестощів. Мати хворого на ранню дитячу шизофренію хлопчика жалі­лась, що на спробу обняти і

поцілува­ти сина він відштовхував її зі словами: "Геть, від тебе смердить", — і демон­стративно витирався рукавом. Відсут­ність прихильності до батьків у дити­ни, хворої на дитячу ранню шизоф­ренію, часто може супроводжуватись жорстоким ставленням до тварин, що навіть дає дитині садистське задово­лення. Поряд з названими симптомами батьки часто звертали увагу на без­глузді вчинки, які характеризували як шкідливі звички: смоктання язика, гри­зіння нігтів чи меблів, перебирання ґудзиків, безперервне поправляння одягу, переступання з ноги на ногу, хитання головою.

  При захворюванні на ранню дитя­чу шизофренію потрібне активне ме­дикаментозне лікування й інтенсивне коригуюче виховання. Захворювання призводить до регресу набутих нави­чок і затримки психічного розвитку. Діти з таким захворюванням, як пра­вило, не можуть вчитись у загально­освітній школі і потребують спеціаль­ного догляду.

  Розлад в управлінні поведінкою проявляється не так гостро. Згідно з американською класифікацією пси­хічних захворювань OSM-ІІІ-R, го­ловною особливістю розладу управ­ління поведінкою є наявність стере­отипів поведінки, коли порушуєть­ся більшість відповідних  вікові па­цієнта громадських норм і правил. Тут йдеться про серйозніші пору­шення, ніж ті, що бувають у пусто­щах та бешкетуванні.

Психіатри відрізняють такі ознаки і симптоми:

1) дитина часто втрачає самовладання;

2)  часто сперечається з дорослими;

3)  часто активно відкрито не скоря­ється дорослим, ігноруючи їхні вимоги ;

4) часто навмисне чинить дії, які нервують дорослих й інших ді­тей;

5) намагається звинуватити до­рослих у помилках, які зробила са­ма;

6) часто сердиться і є ініціато­ром бійок;

7) злопам'ятна;

6) часто свариться і говорить погані слова;

9) не вміє брати на себе відпові­дальність за наслідки власної пове­дінки;

10) жорстока щодо тварин;

11) маніпулює Іншими дітьми чи батьками, щоб досягти бажаного;

12) нездатна налагоджувати дружні сто­сунки з однолітками;

13) схильна до крадіжок;

14) схильна до здирницт­ва: застосовуючи силу, присвоює чу­жі  іграшки,  псує  речі;   15) без причини ламає чужі Іграшки, псує речі;

16) мав нахил до підпалів;

17) втікає з дому, дошкільного закла­ду, школи.

Серед причин, які зумовлюють роз­лад управління поведінкою, типови­ми є такі:

1) непослідовне виховання із суворими покараннями;

2) сімейна занехаяність;

3) фізичне чи сексуаль­не знущання над дитиною в сім'ї;

4) життя в державній установі з ранньо­го дитинства;

5) часта зміна виховате­лів;

6) виховання в малозабезпеченій багатодітній сім'ї;

7) відсутність бать­ка;

8) антисоціальні особистісні роз­лади або алкогольна залежність бать­ків;

9) спілкування на вулиці зі стар­шими дітьми, які належать до групи з делінквентною (з відхиленням від нор­ми) поведінкою.

Коригуюче виховання дітей з руй­нівною поведінкою має на меті такі зав­дання:

• зменшення ризику насильницької поведінки щодо себе та інших осіб;

• адекватна взаємодія з ровесника­ми без залучення неадекватних форм психологічного захисту (заперечення очевидних проблем чи недоліків, про­екції вини і відповідальності, раціона­лізації невдач, зарозумілого ставлен­ня до інших);

• соціалізація агресії; набуття здатності розв'язувати проблеми, виявляти обурення соціально прий­нятними, відповідними до віку, за­собами; спрямування руйнівної енергії на досягнення успіхів в нав­чанні, грі та фізичній підготовці; під­вищення ефективності адаптації в колективі; подолання нездатності відчувати й передавати іншим за­доволення від перебування в ко­лективі; виховання вміння й бажан­ня турбуватися про інших; заучування соціально прийнятних форм по­ведінки за допомогою позитивних і негативних зворотних зв'язків з ровесниками;

• підвищення в дитини почуття влас­ної значущості; слід вчити її не при­нижувати себе у своїх же власних вис­ловлюваннях; не оцінювати себе як особу, від якої нічого не залежить, нездатну опанувати ситуацію; перебо­рювати нерішучість в незвичних ситу­аціях; усвідомлювати свої позитивні якості, досягнення і використовувати їх у подальшій діяльності;

• зменшення рівня особистісної три­вожності і зосередженості на самому собі.

• Тим, хто займається справою пе­реборення агресивності у дошкільнят, рекомендуємо такий план першочер­гових дій:

• установити довірчі взаємини з ди­тиною; бути доступним, чесним І пос­лідовним; ставитись до особи дитини зі справжньою повагою;

• з перших днів роботи з дитиною залучайте її до такої діяльності, яка б зменшувала внутрішнє напруження і тривожність (прогулянки пішки, рух­ливі ігри, пов'язані з фізичним наван­таженням, танці тощо);

• постійно спостерігайте за поведін­кою дитини, яка схильна до агресій, особливо під час звичної діяльності, коли можуть виникнути конфлікти; усуньте небезпечні предмети з поля діяльності дитини, в разі необхідності будьте готові продемонструвати силу; сила (але не жорстокість!) є для дити­ни доказом того, що дорослий конт­ролює ситуацію і гарантує безпеку ін­шим дітям;

• пропонуйте швидкий позитивний зворотний зв'язок для прийнятних форм поведінки: розпізнавайте та під­тримуйте основні позитивні якості осо­бистості дитини, заохочуйте до пов­торення бажаних вчинків; ставте пе­ред дитиною невеликі конкретні зав­дання і сприяйте їх виконанню; вели­кий успіх складається з малих, і навіть невеликий» успіх підвищує самооцін­ку;

• пропонуйте швидкий реальний незагрозливий зворотний зв’язок для неприйнятних форм поведінки: у аг­ресивної дитини майже завжди є ба­жання справити враження на ровес­ників і вихователів;

• водночас у неї не вистачає знань про те, як її сприймають інші, тож, зас­покоївши її, можна допомогти їй усу­нути небажане в поведінці;

• відпрацьовуйте можливі конфлікт­ні ситуації, нав'язуючи за допомогою рольової гри адекватну безпечну ре­акцію. Для рольових ігор використо­вуйте епізоди з популярних казок. Під час гри запитайте дитину: "Як ще мог­ла вчинити ця дійова особа?" Дайте можливість й іншим дітям через об­рану роль оцінити вчинки головного героя;

• відділіть оцінку поведінки дитини від оцінки її особи. ("Я не вважаю те­бе поганим, та вчинок твій — непра­вильний"). Не зважайте на дії дитини, якщо побачите, що вона хоче маніпу­лювати вами.